Зворотний зв'язок
Головна сторінкаЗробленоМаксим Микитась: «Народився в Прип’яті за шість років до Чорнобильської катастрофи, батько ліквідував аварію, а я, коли виріс, будував саркофаг»

Максим Микитась: «Народився в Прип’яті за шість років до Чорнобильської катастрофи, батько ліквідував аварію, а я, коли виріс, будував саркофаг»

10.08.2018
0 коментарів

Будь-яка людина — результат впливу близьких. Та не менше впливають обставини, у яких формується особистість. Чи не найяскравішим прикладом цього твердження є доля народного депутата від Чернігівщини Максима Микитася. Днями було відкрито меморіальну дошку пам’яті його батька — героя-ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Дитинство, перерване атомною аварією

Це згодом Прип’ять стане синонімом людського горя і техногенної катастрофи, а на початку 1980-х це означало прогрес, наукову думку, молоду енергію та мирний атом. Для Максима Микитася Прип’ять тоді — місто дитинства: зелене, чисте, із великою кількістю зручних широких вулиць і скверів, де можна було досхочу гуляти з друзями. Максим зростав здоровою, допитливою і жвавою дитиною. Змалечку, як і всі, пропадав у дворах, а ще, що відрізняло його від легковажних ровесників, дуже й дуже любив читати. За розповідями батьків, збирав навколо себе друзів і вголос, водячи пальчиком по рядках, зачитував їм казки.

Родина Микитасів мала свої міцні традиції, звичаї навіть у питаннях імен. Своє ім’я майбутній нардеп отримав на честь прадіда. «Нам тоді здавалося, що це ім’я для сильної, твердої, упевненої в собі людини. Зараз можу сказати, що ми на сто відсотків вгадали з іменем. Чим дорослішим стає син, тим більше в ньому проявляються всі ці якості», — розповідає нині Лідія Григорівна, матір нашого героя.

Інший курйозний іменний випадок — обоє батьків (і мама, і тато) мали однакове по батькові: Григорівна і Григорович. У цьому в родині також убачали своєрідний знак долі: значить, Віктору та Лідії просто-таки судилося бути разом.

Батько для Максима був прикладом справжнього, надійного чоловіка, трудоголіка за характером. Була така історія, що, запрацювавшись на роботі, Віктор Григорович ледве встиг на свою весільну церемонію.

На момент вибуху четвертого енергоблоку ЧАЕС 26 квітня 1986 р. Віктор Микитась був головним інженером. Із перших днів він керував локалізацією аварії. За черговою примхою долі 26 квітня завжди було знаковою датою в родині Микитасів і лишилося такою назавжди.

«Мама згодом розповідала: аварія сталася вночі з п’ятниці на суботу — десь опів на другу ночі. Напередодні тато пізно приїхав додому, близько одинадцятої години вечора. Тоді якраз працював над проектом будівництва 5-го енергоблоку. Устиг поїсти, а потім і каже: «Я ляжу трохи поспати і вночі знову поїду на станцію». У нього мали бути якісь роботи, які виконувалися лише вночі. 26 квітня завжди був особливий день у нашій родині, це річниця весілля моїх батьків. Ми всі напередодні готувалися, прибирали в квартирі, чекали гостей, тому мама довго не лягала спати. І раптом — телефонний дзвінок, батька кличуть до слухавки. Чую розмову: «Пожежа, щось горить». Мама казала, що потім схвильовано перепитувала батька: «Це в тебе?». Він тоді відповідав: «Ні, горить на робочих блоках». І одразу ж поїхав на станцію. Це було в ніч із п’ятниці на суботу, а приїхав він лише в неділю, коли оголосили евакуацію. Ми вже були готові, чекали на батька, думали, що він поїде з нами. Мама розповідала зі сльозами, що тато зайшов до квартири й каже: «Ні, будемо прощатися, я мушу залишитися і не знаю, чи побачимося колись знову». Наступного разу мама побачила його тільки в лікарні. Він тоді їй лише сказав: «Відпрацювався я»…

Державні нагороди і звання — це важливо, але пам’ять людей про людину все одно дорожча. Віктор Микитась навіть після завершення життєвого шляху отримував нагороди. У 2016 році Указом Президента України його нагородили орденом «За заслуги» III ступеня (посмертно). Нагороди — це важливо, та не за ними його пам’ятатимуть. А за справами.

«Головною справою всього його життя став захист мільйонів людей від радіації. Арка над 4-м енергоблоком — найкращий пам’ятник його подвигу завдовжки в життя. А меморіальний знак на будівлі, у якій він пропрацював багато років, — данина пам’яті йому і тисячам ліквідаторів, які надихали багатьох на самовіддану працю. Тому для мене було особистою справою завершити «укриття», для батька», — тихо говорить Максим Микитась.

Рятівник і будівельник — це спадкове

Та ми повертаємося до хронології нашої розповіді. Попри екстрену евакуацію з дідусем і бабусею з Прип’яті до Києва, із навчанням у Максима Вікторовича все склалося якнайкраще. І це, незважаючи на те, що йому фактично довелося оминути дитячий садок.

Лідія Григорівна як мама все пам’ятає: «Його все цікавило. Пам’ятаю, полюбляв збирати і здавати макулатуру. Робив це не для заробітку. У ті часи було важко купити якусь цікаву книжку. Тож ми в неділю тягнули пакунки макулатури на приймальний пункт, щоб виміняти їх на книжку. За тиждень він її прочитував, і ми все починали знову».

Максим дуже добре вчився: був відмінником із першого класу, школу закінчив зі срібною медаллю, із «червоним» дипломом — університет, згодом сів за кандидатську, тепер пише докторську дисертацію. Усе життя в нього постійний потяг до нових знань. Життя в середині 90-х було дуже непростим, тому, щоб хоч якось підтримати родину, котра всі кошти витрачала на лікування батька (здоров’я Віктора Григоровича суттєво погіршилося після його участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС), Максим почав працювати. Після пар в університеті таксував і допомагав іншим студентам із написанням курсових та дипломних робіт. До речі, саме так він познайомився зі своєю дружиною Наталією, подруга якої попросила успішного студента посприяти закрити «хвости» в навчанні.

Після отримання вищої освіти син вирішив піти шляхом батька і присвятив себе будівництву. Максим Микитась влаштувався економістом у будівельну компанію «Южтеплоенергомонтаж». У будівельній тематиці він почувався, як риба у воді. Молодому й перспективному фахівцю довірили роботу над кількома проектами, де Микитась проявив себе з найкращого боку. Невдовзі він уже обіймав керівні посади в різних будівельних компаніях. Тому, коли в 2010 році його призначили на посаду голови «Укрбуду», він чітко знав, що потрібно робити. Одначе стати керівником цієї махіни (складається зі 104 різноманітних компаній) було не так і просто. Невеличка ремарка: «Укрбуд» — державна корпорація, яка на 100% належить Кабміну. Саме «Укрбуд» споруджував саркофаг над залишками ЧАЕС.

«Я народився в Прип’яті за шість років до Чорнобильської катастрофи. Мій батько ліквідував аварію, а я, коли виріс, — її наслідки, будував саркофаг. Отож виходить, моє життя — відображення доленосних подій України», — говорить Максим Микитась.

Залишити коментар
Увійти через
Зворотний зв'язок