Зворотний зв'язок
Головна сторінкаНовиниМаксим Микитась: «Я вдячний творцям серіалу, що вони зуміли підняти чорнобильську тему на новий рівень. Ми обговорюємо не стільки аварію, скільки те, якою ціною ми врятували світ»

Максим Микитась: «Я вдячний творцям серіалу, що вони зуміли підняти чорнобильську тему на новий рівень. Ми обговорюємо не стільки аварію, скільки те, якою ціною ми врятували світ»

13.06.2019
0 коментарів

Серіал «Чорнобиль» виробництва американської компанії «НВО» і британської «Sky Television» сколихнув світ. Його визнали найкращим телепродуктом усіх часів і народів, серіал увійшов до рейтингу «ТОП-250» відповідно до даних опитування користувачів сайту «IMDb» (всесвітня база даних про кіно). В Україні «Чорнобиль» спричинив широку дискусію, зокрема, і в тих, хто був учасником та очевидцем тих подій.

Фанати взялися за ретельний аналіз матеріалу, викладеного в серіалі. Хоч автори й підкреслюють — продукт суто художній, не документальний (зокрема, білоруська вчена-фізик Уляна Хом’юк є вигаданим персонажем), і деякі неточності були виправлені наприкінці серіалу, проте глядачі знайшли й інші розбіжності з реальністю.

Зокрема, атомники дуже близько до серця приймають той факт, що в серіалі показано, як звичайні люди йшли ліквідовувати наслідки аварії фактично під примусом, або те, що винуватцем трагедії сценаристи назвали заступника начальника станції Анатолія Дятлова. Дехто також вважає: велика частка провини лежить і на проектантах обладнання.

Борис Столярчук, один із небагатьох, хто вижив у ту ніч 26 квітня, був за пультом на щиті керування 4-го енергоблоку. Він є і в серіалі, його грає британський актор Біллі Постлтвейт. За рік до виходу «Чорнобиля» пан Столярчук дав велике й розгорнуте інтерв’ю українській журналістці Соні Кошкіній, у якому фактично підтвердив той сценарій подій, який виклали автори серіалу. Він описує Дятлова як суворого й дуже вимогливого, амбіційного керівника. Він визнає, що 26 квітня той міг зупинити експеримент на станції. Жодних інструкцій, які б приписували інженеру робити його саме тоді й саме зараз, не було. Він визнає: момент, показаний у серіалі — суперечка між Дятловим і Акімовим, начальником нічної зміни 4-го енергоблоку, дійсно був. Але про що саме вони сперечалися, він не чув, оскільки був досить далеко.

Борис Столярчук переконаний: тоді аварії було не уникнути.

«Фатальна помилка була допущена в проекті самого реактора РБМК… — каже він. — Я вважаю, що без необхідних модернізацій ця аварія, яка сталася в 1986-му, усе одно трапилася б. Проблеми на станції траплялися і раніше, наприклад, у 1982-му стався розрив технологічного каналу, і відбувся великий викид радіоактивної енергії. Однак і тоді населення про це не попереджали, хоча вулиці в Прип’яті відмивали. Я-то знав про все…»

Є в цій історії і ті, про кого автори серіалу майже не згадали, — жителі міста Прип’яті. Максим Микитась — один із таких. Він народився в містечку атомників. Перші 6 років його життя пройшли там. Та на цьому зв’язок його родини з цим містом не закінчується — його батько Віктор Микитась більшу частину свого життя присвятив ЧАЕС. Він теж був одним із ліквідаторів. І пішов із життя на 70-му році, 30 березня 2016 р., не доживши до 30-ї річниці трагедії.

За збігом обставин, батьки Максима Микитася — Лідія та Віктор — одружилися день у день за 11 років до Чорнобильської катастрофи, 26 квітня 1975 року.

«На момент аварії чоловік був головним інженером, — згадує Лідія Григорівна. — Монтажні роботи проводяться в основному вночі, щоб удень дати роботу будівельникам. І в той день він тільки о 12-й годині ночі повернувся додому, устиг повечеряти й через пару годин мав їхати на будівництво 5-го блоку АЕС. Але о 2-й годині йому подзвонили і сказали, що трапився вибух. І головне — у нього питали, як бути, чи проводити монтажні роботи далі... Про небезпеку ніхто й не підозрював. І ось чоловік поїхав о 3-й годині ночі й тільки в неділю 27 квітня забіг на хвилину додому, попрощався з нами. Нас із сином терміново евакуювали, а Віктор залишився на станції».

Він міг виїхати разом із сім’єю. Вірніше, навіть був зобов’язаний. Але порушив розпорядження міністерства. Коли на станцію приїхали лікарі на чолі з міністром охорони здоров’я, Віктору Микитасю рекомендували покинути місце аварії, але він залишився.

Лідія Григорівна знайшла чоловіка 3 травня в лікарні у важкому стані. Місяць він провів у палаті, а після виходу одразу ж повернувся на станцію. Потім — знову лікарня. Перші слова, якими Микитась зустрів дружину в реанімації, наче ножем різонули її по серцю: «Відпрацювався я».

Максим Микитась теж поринає у спогади про батька: «Я вдячний творцям серіалу за те, що вони зуміли підняти чорнобильську тему на новий рівень. За те, що ми обговорюємо не стільки аварію, скільки те, якою ціною ми врятували світ, хто заплатив за це життям. Серіал вийшов неймовірно реалістичний. Хоч я і знаю, що Прип’ять знімали у Вільнюсі, проте вийшло дуже вже схоже на те, що навіки лишилося в моїх дитячих спогадах. Що пам’ятаю я? Батько поїхав із дому вночі 26 квітня. Наступного разу я його побачив тільки за рік у лікарні, куди його привезли з ЧАЕС у непритомному стані. Гостра променева хвороба. Як з’ясувалося згодом, уже вдруге. Увесь цей час, попри загрозу для здоров’я, він працював на станції разом з іншими ліквідаторами. Тоді батько на все життя став для мене героєм, який урятував сотні тисяч життів».

Віктор Григорович станцію так і не покинув. Не зміг. Незважаючи на інвалідність через наслідки аварії, він до останнього свого дня працював на ЧАЕС.

«Віктора Григоровича можна сміливо називати «динозавром» нашої станції, — охарактеризував якось свого давнього знайомого нинішній директор ЧАЕС Ігор Грамоткін. — Його присутність тут була необхідна, щоб якісно реалізовувати проекти з виведення ЧАЕС з експлуатації та спорудження нового безпечного саркофага».

Максим Микитась поїхав із Прип’яті 6-річною дитиною, а повернувся сюди вже дорослим чоловіком, він і сам давно батько. Оглядаючи знакові об’єкти міста-примари, він згадує не радіацію чи евакуацію, а світлі дні дитинства. І сумує за батьком.

«У 1986-му я, маленький хлопчик із Прип’яті, так і не встиг покататися на величезному оглядовому колесі в новому парку, відкриття якого було заплановано на 1 травня, — згадує нардеп. — І повернувся в зону відчуження вже дорослим, щоб продовжувати справу батька й вести проекти з ліквідації наслідків аварії. Тепер 4-й енергоблок надійно укритий, і світ зітхнув із полегшенням. І 26 квітня ми щороку згадуємо, що таке відповідальність, борг і героїзм. Минуло 33 роки, але Україна зберігає пам’ять про страшну трагедію на Чорнобильській АЕС. Усім ліквідаторам низький уклін».

Будівництвом конструкцій об’єкта «Укриття-2» всередині 4-го енергоблоку займалася корпорація «Укрбуд». Офіційною датою, коли на зруйнований вибухом енергоблок насунули арку, є 29 листопада 2016 року. Тобто Віктор Микитась не дожив буквально півроку, щоб побачити цю грандіозну подію. Про арку британські кіношники згадали окремо — наприкінці 5-го епізоду серіалу. Зазначалося, що її спорудження коштувало близько 2 млрд доларів США.

 

Ві́ктор Григо́рович Микита́сь (1946 – 2016 роки) — почесний енергетик України, ліквідатор аварії на ЧАЕС, був одним із найвідоміших та найтитулованіших інженерів-атомників України. Він один із тих, хто допомагав подолати наслідки страшної техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986-го.

На момент вибуху 4-го енергоблоку ЧАЕС 26 квітня 1986 року він був головним інженером. Із перших днів керував операцією локалізації аварії. Його дружина Лідія Григорівна (у дівоцтві Красножон) також працювала на ЧАЕС. Після вибуху її з 6-річним Максимом евакуювали до Києва.

Максим Микитась — голова наглядової ради ПрАТ «Укренергомонтаж» у 2008–2016 роках. Працював над спорудженням нового безпечного конфайнменту і виведенням станції з експлуатації. Серед останніх проектів — керівництво роботами на будівництві об’єкта «Укриття-2».

Усі ці зусилля не минули даремно — багато життів удалося врятувати, однак і за свою працю на небезпечному об’єкті Віктор Микитась теж заплатив страшну ціну — він тяжко хворів упродовж усього життя. Його смерть теж переплелася з роковинами аварії на ЧАЕС — інженер пішов із життя на 70-му році — 30 березня 2016-го, «не дочекавшись» 30-ї річниці трагедії.

Проте працю, старанність, відчайдушність і сміливість пана Віктора досі пам’ятають його колеги. Торік відкрили меморіальну дошку пам’яті Віктора Микитася — героя-ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Син Віктора Григоровича — Максим Вікторович Микитась — народився там, у Прип’яті, він — єдиний народний депутат-переселенець із зони відчуження. Чоловік досі плекає пам’ять про батька, згадуючи своє дитинство тепер уже в місті-примарі.

 

Залишити коментар
Увійти через
Зворотний зв'язок