Зворотний зв'язок
Головна сторінкаНовиниМаксим Микитась: «Батько на все життя став для мене героєм, який урятував сотні тисяч життів»

Максим Микитась: «Батько на все життя став для мене героєм, який урятував сотні тисяч життів»

02.05.2019
0 коментарів

Максим Микитась свого батька згадує щодня. Бо й досі не може змиритися з його втратою попри те, що минуло три роки, як він відійшов у вічність. Віктор Григорович Микитась був одним із найвідоміших та найтитулованіших інженерів-атомників України. Одним із тих, хто допомагав подолати наслідки страшної техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС у квітні 1986-го. Ті зусилля не минули даремно — багато життів тоді вдалося врятувати, однак і за свою працю на небезпечному об’єкті Віктор Микитась теж заплатив велику ціну — тяжко хворів упродовж усього життя. Його смерть теж переплелася з роковинами аварії на ЧАЕС — інженер пішов із життя на 70-му році 30 березня 2016-го, «не дочекавшись» 30-ї річниці трагедії.

Проте працю, старанність, відчайдушність і сміливість пана Віктора досі пам’ятають його колеги. Торік відкрили меморіальну дошку пам’яті Віктора Микитася — героя-ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Усе життя Віктора Григоровича було нерозривно пов’язане з атомною енергетикою, містом Прип’яттю і Чорнобильською АЕС. Він будував станцію, допомагав ліквідувати аварію, а пізніше брав участь в будівництві проекту «Укриття».

«Він — трудоголік за натурою, — розповідала про чоловіка в одному з інтерв’ю його дружина Лідія Григорівна. — Навіть ніч перед весіллям провів на роботі. Я переживала, що він не встигне на церемонію. Встиг».

За фатальним збігом обставин, Лідія і Віктор одружилися день у день за 11 років до Чорнобильської катастрофи — 26 квітня 1975 року.

«На момент аварії чоловік був головним інженером, — продовжує Лідія Григорівна. — Монтажні роботи проводяться в основному вночі, щоб удень дати роботу будівельникам. І в той день він тільки о 12-й годині ночі повернувся додому, встиг повечеряти й через пару годин мав їхати на будівництво 5-го блоку АЕС. Але о 2-й годині йому подзвонили і сказали, що трапився вибух. І головне — у нього питали, як бути, чи проводити монтажні роботи далі... Про небезпеку ніхто й не підозрював. І ось чоловік поїхав о 3-й годині ночі й тільки в неділю 27 квітня забіг на хвилину додому, попрощався з нами. Нас із сином терміново евакуювали, а Віктор залишився на станції».

Він міг виїхати разом із сім’єю. Вірніше, навіть був зобов’язаний. Але порушив розпорядження міністерства. Коли на станцію приїхали лікарі на чолі з міністром охорони здоров’я, Віктору Микитасю рекомендували покинути місце аварії. Але він залишився.

Лідія Григорівна знайшла чоловіка 3 травня в лікарні у важкому стані. Місяць він провів у палаті, а після виходу одразу ж повернувся на станцію. Потім — знову лікарня. Перші слова, якими Микитась зустрів дружину в реанімації, наче ножем різонули її по серцю: «Відпрацювався я».

Максим Микитась згадує: «Батько поїхав уночі 26 квітня. Наступного разу я його побачив тільки за рік у лікарні, куди його перевезли з ЧАЕС у непритомному стані. Гостра променева хвороба. Як з’ясувалося згодом, уже вдруге. Весь цей час, попри загрозу для здоров’я, він працював на станції разом з іншими ліквідаторами. Тоді батько на все життя став для мене героєм, який урятував сотні тисяч життів».

Щоправда, Віктор Григорович трохи помилився — своє дітище, станцію, він так і не кинув. Не зміг. Незважаючи на інвалідність через наслідки аварії, він до останнього свого дня працював на ЧАЕС.

«Віктора Григоровича можна сміливо називати «динозавром» нашої станції, — охарактеризував якось свого давнього знайомого нинішній директор ЧАЕС Ігор Грамоткін. — Його присутність тут була необхідна, щоб якісно реалізовувати проекти з виведення ЧАЕС з експлуатації та спорудження нового безпечного саркофага».

Максим Микитась поїхав із Прип’яті 6-річною дитиною, а повернувся сюди вже дорослим чоловіком. Він і сам давно батько. Оглядаючи знакові об’єкти міста-примари, він згадує не радіацію чи евакуацію, а світлі дні дитинства. І сумує за батьком.

«У 1986-му я, маленький хлопчик із Прип’яті, так і не встиг покататися на величезному оглядовому колесі в новому парку, відкриття якого було заплановане на 1 травня. І повернувся в зону відчуження вже дорослим — продовжувати справу батька й вести проекти з ліквідації наслідків аварії. Тепер четвертий енергоблок надійно укритий, і світ зітхнув із полегшенням. А 26 квітня ми щороку згадуємо, що таке відповідальність, борг і героїзм. Минуло 33 роки, але Україна зберігає пам’ять про страшну трагедію на Чорнобильській АЕС. Усім ліквідаторам низький уклін».

Будівництвом конструкцій об’єкта «Укриття-2» всередині четвертого енергоблоку займалася корпорація «Укрбуд». Офіційною датою, коли на зруйнований вибухом енергоблок насунули арку, є 29 листопада 2016 року. Тобто Віктор Микитась не дожив буквально півроку, щоб побачити цю грандіозну подію.

Нагадуємо

Будівництво нового конфайнмента розпочали в 2012 році. Арку називають найбільшою рухомою наземною конструкцією у світі. Починаючи з 14 листопада 2016-го і впродовж двох тижнів, за допомогою спеціальної системи потужних гідравлічних домкратів споруду заввишки 109 метрів, довжиною 165, шириною 250 метрів і вагою понад 36 тисяч тонн перемістили на постійне місце над старим «саркофагом» — об’єктом «Укриття». Будівництво конфайнмента здійснювали фахівці французького концерну «Novarka» та українські спеціалісти з «Укрбуду» за кошти 28 держав-донорів. Споруда обійшлася приблизно в 1,5 мільярда євро.

Віктор Микитась народився 25 травня 1946 року в місті Жовті Води Дніпропетровської області. У 1969 році закінчив Одеський технологічний інститут, факультет «Атомні електростанції і установки». Працював на будівництві Чорнобильської АЕС. За 40 років пройшов шлях від майстра до першого заступника гендиректора, головного інженера «Південтеплоенергомонтаж». Із 2008 року — голова наглядової ради ПрАТ «Укренергомонтаж». Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора і «Знак пошани», почесний енергетик України.

Залишити коментар
Увійти через
Зворотний зв'язок